В інтерв'ю Оксані Марченко відомий музикант Олег Карамазов розповів про те, як прийшов до віри

В інтерв'ю Оксані Марченко відомий музикант Олег Карамазов розповів про те, як прийшов до віри
Читать на русском

Телеведуча Оксана Марченко в рамках свого проекту "Паломниця" поспілкувалася з відомим київським рок-музикантом Олегом Карамазовим, який вже довгі роки є прихожанином Свято-Покровського Голосіївського монастиря. Під час зйомок музикант розповів про те, як прийшов до віри, чому приїжджає молитися саме в Голосіївський монастир, де шукати радість в житті і чому для кожної людини так важливо здійснювати милостиню.

Часи найсерйозніших реставраційних робіт із відродження Голосіївської пустелі припали на початок 2000-х. У цей час парафіянами обителі стало чимало медійних осіб і знаменитостей. Одним із тих, хто допомагав відновлювати монастир, був Олег Карамазов. Про це повідомляє 112ua.tv.

Олег Карамазов - лідер київського рок-гурту "Брати Карамазови". Дебютний альбом музиканти записали в 1991 році, але його так і не було видано. Однак пісня з нього - "Маленька зграя йде в небо" - стала народною й очолила найкращі музичні рейтинги. Нині Олег Карамазов є керівником міжнародної організації, яка у 2007 році встановила традицію щорічного святкування Дня Хрещення Русі як на церковному, так і на державному рівні в Україні та Росії.

***

Оксана Марченко: Дивно, що саме в Голосіївському монастирі є суто шанування ще не канонізованих черниць.

Олег Карамазов: Так, я знаю черницю Олену. Це людина, яка пожертвувала собою в ім'я маленьких дітей, які в роки війни виживали, і фактично віддала життя за них. Тобто, може, серед них був і мій батько. Може, були наші з тобою рідні. І я гадаю, звідси десь ми це відчуваємо своєю душею.

Оксана Марченко: Після Жовтневої революції у 20-х роках минулого століття радянська влада закрила Голосіївську обитель. Ченців розігнали. Багатющу територію з полями, садами, фермами і стайнями перетворили на колгосп. У ньому залишилося працювати чимало насельників Голосіївської обителі. Ченці та черниці носили мирський одяг і зовні нічим не відрізнялися від звичайних селян. У 30-ті роки більшовики підірвали головну святиню обителі, храм "Живоносне джерело". Тоді на знак протесту проти влади-безбожниці одна з голосіївських матінок стала відкрито носити чернечий одяг. Це була черниця Олена.

У той час доносів, масових арештів і розстрілів вірян життя православної людини, тим паче ченця, нічого не коштувало. Матінка в чорному одязі щодня була живою мішенню, але практично десять років залишалася неушкодженою.

Рано вранці 22 червня 1941 року німецькі війська бомбили Київ. Від початку Великої Вітчизняної війни через Голосіївську пустинь пролягла друга лінія оборони міста. Городи і поля були суцільно всіяні мінами. Почався голод. Матері, що жили в колгоспі, не знали, чим годувати дітей. Йти на заміновані поля не наважувався ніхто. Ніхто, окрім черниці Олени. Ризикуючи життям, вона щодня збирала овочі й віддавала їх тим, хто голодував. У жовтні 1941 року черниця Олена підірвалася на міні. Поховали матінку на Голосіївському чернечому кладовищі, поруч із могилою її улюбленого старця Олексія. На жерстяній табличці, прибитій до хреста, було видряпано лаконічний напис: "Олена".

Оксана Марченко: А ось твоя історія яка була?

Олег Карамазов: Мене хрестили буквально на третій або четвертий день. Мама і тато, молоді комсомольці, в ті часи все-таки віднесли мене просто з пологового будинку до Свято-Троїцького собору Дніпропетровська, де мене й хрестили. Нещодавно я був у гостях у владики Іринея. Він показав чашу.

Оксана Марченко: В якій тебе хрестили?

Олег Карамазов: Так. "Ця чаша з 50-х стоїть, ми її не змінювали", - каже владика. І я ось, людина спокійна, раптом мене ось просто, як іноді в смішних фільмах, коли у клоуна ось так от бризкають сльози. Там я, напевно, налив підлогу ось цієї чаші. Просто неймовірний був стан, невідомий мені досі. А далі - рок-н-рол, далі - нудьга після стадіонних концертів і спостереження берези з вікна поїзда. Я думав, що нічого цікавого більше в житті не станеться.

Оксана Марченко: У тебе теж такі думки були?

Олег Карамазов: Звісно. У мене була повна апатія.

Оксана Марченко: Тому що у мене таке: "все хороше вже було".

Олег Карамазов: Так. Напевно, від тієї порожнечі, яка вже в душі. З одного боку, ти благополучна людина, тебе люблять інші люди, у тебе сім'я, у тебе все добре, діти, гроші, слава. Я так зрозумів, що мені абсолютно нецікаво жити, немає сенсу і не хочеться. Я зателефонував своєму другові-бізнесменові, кажу: "Володю, я їду до Києва, нехай мене зустрінуть. Заїдемо до мене, вип'ємо віскі". І раптом (а це була на той час велика людина в Києві) пролунала відповідь: "Олеже, не можу, я в монастирі, тягаю дошки. Ногу пробив, до речі, цвяхом". Я кажу: "Яким цвяхом?". У Володі менш ніж восьмеро охоронців ніколи не було в житті, скільки я його знав, тому я був вражений, що він тут, у Голосієві, і мене це так здивувало. І не розуміючи, навіщо я це сказав, я раптом запитав: "А можна туди, до вас?". Я сів у машину, приїхав сюди. І це була Страсна седмиця і перший мій тиждень у житті, коли я прожив за розпорядком монастиря, з новими людьми. Страсна седмиця в монастирі - це служби по 5-6 годин, вранці та ввечері, вдень якісь праці, ось, як ви зараз, дорога моя сестро, трудитеся. Тут стояла тільки, по-моєму, половина ось цих стін. Ми тягали цеглу, дошки, стрибали, забивали цвяхи, змішували цей розчин бетонний руками. І по шість годин молитися - для мене це було дуже...

Оксана Марченко: Скажи, а не було спочатку ось такого відчуття, що ці довгі, якісь безглузді, незрозумілі молитви, навіщо ось це стільки? Вони ж спочатку дуже страшать людей.

Олег Карамазов: Ну, з того дня минуло 17 років, по-моєму, як я тут опинився, і я тобі зізнаюся: мене досі ці думки відвідують.

Оксана Марченко: Я зловила себе на думці, уявляєш, мені соромно давати іноді милостиню. Як ніби ти себе ототожнюєш з цією людиною, так? Ось й у тебе просять. Ніби ані просити, ані давати не вмію.

Олег Карамазов: Вражає, але це, напевно, властивість нашої душі. Тому що теж: багато, мало дав - це називається совість. Тут був чудовий магазин неподалік, на Одеській площі. Я приїхав на такому спортивному мерседесі. Дружина зателефонувала, треба скупитися. Я виходжу, у мене візок завантажений, я забираю ці два величезні пакети з їжею і, так посвистуючи, підходжу до машини. Натискаю кнопку, відкривається багажник, зараз завантажувати. І в цей час як звідкись з-під землі виринає дідусь.

Мене вразило те, що я його десь бачив раніше. Борода невелика, акуратна, штанці такі теж, прані, попрасовані. Він весь такий якийсь дуже-дуже акуратний. Слова були такі: "Синку, дай на хлібець, будь ласка". І я йому сунув гроші, завантажився, поїхав. Я забув про цього дідуся. І я сидів удома, відпочивав, гортав книжку, і мені трапився один із портретів Миколи Чудотворця. Я розумію, що наді мною зараз багато хто з наших глядачів сміятиметься. Принаймні я не можу сказати, що це був Микола Чудотворець, але те, що це була людина дуже схожа на того святого, якого ми бачимо на іконах, ось точно це один в один була ця людина. У цей момент, напевно, Господь щось відкриває.

Рубрика "Погляди» не модерується редакцією. Редакція не поділяє позиції блогерів і не несе відповідальності за достовірність викладених ними фактів і позицій.

Новини партнерів

Медведчук: влада взяла на озброєння політичні репресії
Медведчук пояснив, чому Зеленського не запросили на зустріч Меркель, Макрона і Путіна